Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

У мене ще був час для роботи, а надворі стояла чудова погода. Четвер. Наближалася мить зустрічі з Денисом.

Хоч до кафе я й прийшла на п’ять хвилин раніше умовленого часу, та хлопець уже сидів за столиком і, сьорбаючи каву, перебирав на колінах якісь папери.

Побачив мене, помахав рукою, запрошуючи підійти, що я й зробила не вагаючись.

Перекинувшись кількома фразами з увічливості, Лісовий одразу перейшов до діла. Помітно, що він людина дуже зайнята по життю, тому намагається не витрачати свого часу на зайву балаканину. Я, правда, спочатку була його перебила, щоб і собі замовити чогось випити. Хлопець знічено всміхнувся й вибачився. Але щойно мені принесли зелений чай, як він продовжив розмову:

− У Книгарні, коли ми спілкувалися, у мене склалося враження, що ти, − після походу в кафе ми вже перейшли з офіційного «ви» на дружнє «ти», − якось інакше ставишся до моїх романів, ніж інші читачі. Точніше, не інакше, а просто бачиш у них щось таке, чого не помічають решта, щось більше. Те, що я насправді хотів донести до людей, та не кожен зміг це сприйняти. Тому я вирішив порадитися з тобою щодо однієї задумки.

Денис розлого висловлював свої думки, і це мене радувало, бо спершу я навіть налякалася − звідки таке бажання обговорювати якісь свої важливі плани з людиною, що її вперше в житті бачиш?

− Я кажу все це для того, щоб ти не подумала, що я просто шукаю причину зустрітися.

Овва! І не боїться, що на такі слова нормальна дівчина й образитися може? Адже іноді хочеться, щоб хтось просто шукав привід із тобою побачитися, а не вважав тебе чудовим фахівцем, який може дати гарну пораду. Але я не знімала зірок із неба. Куди вже мені? Добре, що мною можна зацікавитися хоч як розумною дівчиною, а не як гарною, чарівною чи просто такою, у яку можна закохатися. На щось подібне я й не розраховувала. Та й Денис мені, власне, не подобався як хлопець. А от те, що він розгледів у мені якусь глибину − це вже приємно.

Та чи це моя заслуга, чи лише наслідок того, що я знайома з його донорами, знаю всю ту не завжди легку й приємну кухню написання всіх його романів і картин?

− Зараз, − вів далі Лісовий, − я завершую роман про Гната. Черговий роман із саги про цього хлопця. Та річ у тім, що цей роман складніший за попередні.

Я зобразила зацікавлення на обличчі. Куди вже більше? Усі його романи непрості.

− Я ще нікому, крім своїх видавців, не казав, але тобі зараз скажу.

Ого! То я викликала в нього аж таку довіру, аж заслужила на ексклюзив?

− Це буде останній роман про Гната. У кінці книжки він помре…

Мої очі округлилися.

Ні! Не варто цього робити! Як це? Нізащо!

Я вже й сама встигла полюбити таємничого Гната. Я зовсім не хотіла з ним прощатися. Ось сьогодні, у перервах між написанням своєї книжки, дочитала останній виданий роман із цієї серії, на презентації якого ми й познайомилися, − «Солоний смак смерті». І хоч про цього героя вже написано − не мало не багато − цілих вісім книжок (судячи з усього, дев’ята, за задумом хлопця, мала стати останньою), та це все одно мало. З ним зовсім не хотілося прощатися. Що замислив цей божевільний письменник?

Аж раптом я згадала про Аврору з Іллею. Це часом не вони горщики побили? Бо навряд чи Денис самотужки дійшов до такої згубної ідеї. Згадала й мало себе не видала.

− А як же ж… − та схаменулася й перервала думку, яка вже ледь не зірвалася з моїх вуст. − Як же ж твої картини?

− А що картини?

Хлопець не зрозумів, чому саме це так мене хвилює.

− Ти ще й моїми картинами цікавишся? − він здивувався.

От дурепа! Перш ніж щось казати, таки варто добряче подумати. Звісно, малюнки, що ними ілюстровано книжки, не могли повноцінно репрезентувати Лісового як художника. Тому для оцінки його живопису я мала відвідати бодай кілька його виставок. І як тепер відбріхуватися?

Таки викрутилася:

− Та я оце порилася була в Інтернеті (маю таку звичку) і довідалася, що ти ще й чудовий художник, не гірший, ніж письменник. І деякі твої роботи експонували на виставках.

− Так. Пишуть і таке. Але не розумію, як Гнатова смерть може вплинути на мої картини.

Невже не розумів?

− Але ж на найкращих твої роботах зображено саме Гната.

− То й що? Я втомився від нього. Власне, заради цього я тебе й покликав сьогодні.

Денис на мить замовк, обмірковуючи свої слова. Мені хотілося щось сказати, якось переконати його змінити рішення, але він мовив:

− І не пробуй мене відрадити. Я вже вирішив, і рішення моє остаточне. Річ в іншому: мені потрібен новий герой. Коли я побачив тебе вперше, то зрозумів, що це маєш бути саме ти. Тільки ти.

До мене не відразу дійшов сенс його слів. Про що це він таке говорить?

Моє питання не прозвучало вголос, але рельєфно повисло в повітрі.

− Ти маєш стати прототипом мого нового героя, точніше, героїні. Я ще не знаю її історії, не знаю, про що саме писатиму, але вже чітко бачу дівчину, про яку йтиметься в нових книжках. І мені потрібен твій дозвіл.

− Дозвіл? − я щиро дивувалася. − Навіщо?

− Як це «навіщо»? Я ж хочу зобразити тебе такою, яка ти є в житті, а книжки читатимуть, і тебе можуть упізнати знайомі. Чи готова ти до такого?

Тепер я вже справді замислилася. А чому він захотів зобразити саме мене? Що його так зацікавило чи зачепило?

− А ще я хотів би тебе пізнати ближче, для цього й призначив зустріч.

Я нічого не розуміла. Чи хотіла я стати прототипом його героїні? Тим більше, якщо ця героїня покликана була стати таким же харизматичним персонажем, як і Гнат. Він один-єдиний раз побачив мене і вже ухвалив таке важливе рішення?

У мене запаморочилося в голові. Я махнула рукою й мало не вилила на себе чай. Денис злякався. Почав метушитися біля мене, хотів чимось допомогти. Що ж воно таке